»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»’

Коли і звідки виникла ця ідея… Коли вже не пам’ятаю. А ось звідки… Може від того, що мальви – мої улюблені квіти, а може просто тому що мене довгі роки не залишала думка написати щось за змістом цієї чудової пісні. Кожного разу, коли чую її, серце розривається, та майже не випригує з грудей. Коли знов і знов бачу, як Софія Михайлівна співає її, як потім припадає до портрету своєї мами… Все усередині тремтить. З тих пір, як побачила цей виступ вперше, не можу без глибокого жалю сприймати його. З тих самих пір бачу перед собою таку картину: мати чекає на доньку, під вікном колихаються мальви, а донька вже не ніколи повернеться… Іноді навіть сльози течуть із очей.І тому, коли я у минулому місяці отримала завдання написати маленьке оповідання на власну думку, у мене не виникло проблеми із вибором теми. Ось вона, моя власна думка…

***

МАЛЬВИ
( за змістом пісні )

Приходив вечір. Сонце заходило за обрій дуже швидко, не так, як раніше. Але… Щось ще змінилося. Раніше сонце було рожевим, а зараз якогось морелевого відтінку. До чого це? “Може донька повернеться?” – шепотіла крізь сльози Юлія, сидячи на підвіконні. Стіни її маленької хатки теж стали морелевими від останніх промінчиків. І взагалі, все навкруги стало морелевим: і квіти, й дерева, і навіть повітря. Юлія дивилась на це морелеве перетворення, як на щось незвичайне, що приносить надію та радість.
Під вікном її кімнати колихались сумні мальви – стрункі та горді, як дівчата… Як її донька, що зникла два роки тому. “Ні! Не зникла! Тільки відійшла та скоро повернеться! Мабуть сьогодні!” – І Юлія подивилась у небо, і раптом у цю мить воно стало темним та страшним, а потім на ньому з’явились якісь дивовижні хмари… Вони зібрались у коло, та стали схожі на завзяті дівочі очі. Очі заблимали, ніби лементуючи, сумуючи, плачучи… Юлія закричала з переляку та швидко зачинила вікно.
Почалась гроза. Дощ калатав у скло, наче просився у тепло, у світло.
“Невже це якийсь знак? Чи мені просто примарилось?” У двері хтось постукав. “Доню! Доню!” – та ні. Це щось впало з дерева. Вітер дуже сильний.
Новий ранок. Знову вийшло сонечко. Юлія пішла надвір. Вона не спала цієї ночі. Все чогось чекала.
Чи бачили ви колись мальви після дощу? Вони стають ще більш сумними… Після дощу вони схожі на ельфів.
Такими вони стали й після цієї ночі: печальні рожеві ельфи. Вони торкались своїми ніжними крилами тендітних рук Юлії, ніби намагаючись втішити її. Вона дивилась на них крізь смуток: “Як вони схожі на неї!” – і раптом їй схотілося припасти до цих одностайних квітів. Мальви ніби огорнули її собою, своїми міцними стеблинами, вкрили її, наче маленькі парасольки. Вона ледве дихала. Тільки прислухалась до кожної квітки й чула кожний листочок, кожну бруньку окремо. Їй стало легше. Але…
“Прости!” – донеслось звідкись. Юлія підскочила, подивилась навкруги. Поруч нікого не було. Але голос… Він здавався їй дуже знайомим. “Хто це може бути? Невже почулось?” – і вона знову припала до мальв. “Прости! Прости!” – ні, це їй не почулось, бо пролунало вже вдруге. А голос… І тут Юлія різко піднялась та побігла. Звичайно вона впізнала цей голос. “Доню! Доню, мила!” – сльози текли з її очей, як невтомні джерельця. Вона бігла так, що волосся її розривалось у повітрі, а очі стали червоні-червоні, як рута. І вона зупинилась. “Звідки був цей голос?” – вона не пам’ятала нічого, крім того, що це був голос її доньки.
Юлія повернулась додому. Серце її було наче розрізане ножами. Вона підійшла до мальв, зірвала одну й зайшла до хати. Знову сіла біля вікна, притулила до грудей жалібну квітку і знов подивилась у небо.
“Вона не повернеться!” – і Юлія сама була здивована тим, що сказала. Усі ці роки вона жила з надією та постійно, кожного дня, говорила: “Вона не зникла! Вона повернеться!” – а тепер…
Вона знову подивилась на небо, потім на квіти, які вже стали для неї рідними. “Вона не повернеться. Вона померла. Загинула” – ці слова зривались з її вуст, і вона сама не розуміла, як це може бути. Ніхто не знав досі, що з її донькою. Але у цей день Юлія ніби почувала все серцем… “Померла!” – нарешті вона зрозуміла, і, від такого болю, впала на підлогу. Закричала, наче її різали. Мальва впала разом з нею та вкрила її обличчя. “Прости!” Юлія схопила мальву й замовкла: “Чи я божевільна, чи ці звуки лунають із квітки?” Вона припала до мальви вухом: “Доню!” – нічого. Тоді вибігла надвір, нахилилась до мальв – нічого. Сльози, ридання…
Знову впала на квіти, і серце заколотилось ще більше. “Прости!” – незмінні мальви похилились і Юлія почала їх обіймати: “Це дійсно так! Це вони! Це моя донька повернулась до мене у квітах!”
Вечір знов був морелевим, але на рідкість тихим. А коли у темнім небі з’явився місяць, крізь темряву було чути втомлений подих жінки, що дрімала у мальвах, та лагідний шепіт тих прекрасних квітів: “Засни! Засни! Засни…” 

Шин Маргарита

***

Дрожит сердечко, как всегда,
Услышав голос на кассете.
Прочла в сегодняшней газете
О вас, о вас, моя звезда.
Все рифмы вспомнив без труда,
Я погружусь в воспоминанья,
И запишу свои признанья
Для вас, для вас, моя звезда!

* * *
Ночь беспристанно-жемчужно
Вьет драгоценный узор.
Что для гармонии нужно?
- Может ваш трепетный взор?
Дарят свой ласковый свет
Звезды сегодня покорно.
Вспомню, что вас рядом нет -
Станет все слишком повторно.

Морское посвящение

Морская соль к душе пробьется,
И шумный зал
Зааплодирует, проснется
Морской коралл.
Он нарядится пестрой пеной
Морских прекрас,
Готовясь к выходу на сцену
В заветный час.
Морские звезды, как пираньи
Вгрызутся в мглу.
Прожектора, цветы, признанья
В цветном пылу…
Прильнет волна морская вскоре,
Коснется рук.
- Все потому, что вы и море -
Привычный круг.

* * *
Звезды заняли вечные позы.
Небо словно блестящий рояль.
В этот миг обращается в розы
Так томящая сердце печаль.

Каждый вечер, с мечтой незабвенной
Вновь попасть на заветный концерт,
Эти розы для вас несравненной
Образуют прискромный букет.

Словно тонкие, колкие спицы
Ваши песни пронзают сердца,
И нужны долгих лет вереницы,
Чтоб прочувствовать все до конца.

Ваши фразы, при том не сгорая,
Излучают заманчивый свет.
Потому, ни на что не меняю
Этой скромной печали букет.

Каждый день, каждый час и мгновенье
Вспоминаются ваши черты.
Я дарю вам печаль с вдохновеньем,
Подключая шальные мечты.

В мире столько иллюзий конкретных,
Мир — он словно безумный сонет.
Но все вещи в том мире бесцветны,
Если шарма в них вашего нет!

* * *
Да, сердце бьется, наслаждаясь,
Все восхищаясь, утешаясь
Одними песнями весь день,
Надеясь лишь на то, что скоро,
Под звуки светлого мажора
Мелькнет хоть малость ваша тень.
Я знаю, это ведь напрасно.
Мне все уже предельно ясно,
Однако… чуждо все с тех пор.
Вы не получите ни строчки,
Не по вине ленивой почты,
А потому, что это — вздор.
И, где-то там, среди пластинок,
Среди плакатов и картинок,
Что нежно образ ваш хранят,
Я буду бредить дивной далью,
И тихо жить с своей печалью,
Пока все чувства не сгорят.

* * *
В этой строгости и прилежности
Отыскать бы мне милость нежности,
Чтоб оставить все грусти слезности,
Окунуться в мир несерьезности.
Мир без странностей, и без точностей,
Мир, где нет у дел важной срочности,
Мир, где нет беспечной и злой молвы,
Мир, где так прелестно поете вы!

* * *
Луна медовым яблоком,
Светясь прощальным светом,
Уйдет, даря усладу,
Скрываясь в глубине.
Рассвет, душевно якобы,
Явившись в миг с кларнетом,
Сыграет серенаду
Плакату на стене.
Его лучи- известие
О том, что снова утро,
О том, что солнце скоро,
Даря свое тепло,
Погасит все созвездия,
Украсит ваши кудри,
С паническим задором
Проникнув сквозь стекло.